Меморіал пам'яті
ЯРКОВ Олександр Іванович народився 22 серпня 1972 року. Все життя прожив у селі Добре Баштанського району. Закінчив Добренську загальноосвітню школу та Кіровоградський технікум радіоелектроніки. Працював майстром телевізійної апаратури, працівником Укрзалізниці: Миколаївської дистанції сигналізації і зв’язку та Миколаївського ДЕПО.
Залишив про себе спогади, як про гарного сім’янина, батька 2-х дітей, умілого майстра радіоелектроніки, відповідального працівника, шанованого односельцями громадянина і справжнього патріота України.
У зону бойових дій пішов добровольцем на початку липня 2014 року, проходив службу у 42-му батальйоні територіальної оборони України. Зарекомендував себе мужнім, сміливим солдатом, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною.
Вічна Слава і Пам’ять нашому земляку - героїчному захиснику незалежності і цілісності України.
Герої не вмирають, їхні вчинки увіковічують їх назавжди.
Поховання Олександра Яркова в селі Добре
Пам'ятна табличка на фасаді школи, в якій навчався Олександр Ярков
ГЛАДКОВ Андрій Валерійович загинув 29 серпня при виході через «коридор смерті» під Іловайськом. Його було опізнано за аналізами ДНК.
Андрій Валерійович Гладков народився 14 листопада 1976 року в м.Баштанка. Після закінчення Баштанської ЗОШ №2 в 1993 році вступив до Київського військового інституту радіоуправління та зв’язку (КВІРТУ). В 1998 році молодший лейтенант А.В.Гладков був направлений для проходження служби у військову частину 2189 м.Запоріжжя, де прослужив 15 років. Всі свої знання він передав молодим солдатам.
Майор Гладков брав участь в охороні південних повітряних рубежів України в період анексії Криму. Коли над рідною Україною нависла загроза, Андрій разом зі своїми солдатами був направлений в зону АТО виконувати свій військовий обов’язок. Вірна солдатська дружба та високий професіоналізм не раз рятували його та товаришів від смерті. Під Іловайськом наші захисники потрапили в пастку. Не багатьом вдалося вийти з того пекла. Майор Андрій Гладков не покинув своїх солдат напризволяще і загинув, як Герой, за єдність і суверенітет рідної держави. Він до кінця був вірний військовій присязі, відповідальний, справедливий, порядний, чесний і вимогливий по відношенню до себе та тих солдат, які йому вірили, як командиру.
Всі, хто знав Андрія, глибоко вражені та засмучені цією втратою. Сиротами залишилися дві донечки, овдовіла дружина, залишилися без сина та брата матуся і брат, яких він любив і був для них міцною опорою.
28 січня 2015 року об 11.00, через 5 місяців після загибелі Героя, на Кушугумському кладовищі була відправлена панахида за загиблим Гладковим Андрієм Валерійовичем.
Герої не вмирають, герої живуть серед нас. Ім’я Андрія Гладкова назавжди буде вписане в історію нашої держави. Пам’ять про нього назавжди збережемо в своїх серцях.
ОЛЕКСІЄНКО Михайло Володимирович народився 20вересня 1981 у Російській Федерації (Томська область, Верхньокетський район, село Катайга).
У дитинстві разом з батьками переїхали до України, у місто Баштанка. Закінчив Баштанську ЗОШ №1. Після служби в армії вирішив присвятити своє життя військовій службі. Служив за контрактом у Миколаївській в/ч А2488 ВПС України.
На початку грудня їхню військову частину було направлено в найгарячішу на сьогоднішній день точку Сходу України – під Дебальцеве. Трагічно загинув 19 грудня 2016 р. під час несення служби у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону в районі м. Костянтинівка, Донецька область.
Без сина залишилися батьки, дружина – без чоловіка, а двійко діток – без батька.
31 січня 2017 року під час виконання спеціальних та бойових завдань у складі сил учасників антитерористичної операції в Донецькій області загинув наш земляк ПАЦУЛА Сергій Васильович.
Сергій народився 18 вересня 1984 року в місті Баштанка. В 2000 році закінчив Баштанську загальноосвітню школу №2. Працював робітником Баштанської птахофабрики.
Залишив про себе спогади, як про гарного сім’янина, батька 6-х дітей, відповідального працівника, шанованого громадянина і справжнього патріота України.
У зону бойових дій був призваний по мобілізації Баштанським районним військовим комісаріатом 11 серпня 2015 року, а 12 серпня 2016 року перевівся на службу за контрактом. Зарекомендував себе мужнім, сміливим солдатом, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною.
Указом Президента України від 1 лютого 2017 року №22-2017 за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за вірність військовій присязі солдат Пацула Сергій Васильович посмертно нагороджений державним орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна Слава і Пам’ять нашому земляку - героїчному захиснику незалежності і цілісності України.
Герої не вмирають, їхні вчинки увіковічують їх назавжди.
Поховання Сергія Пацули в місті Баштанка
Відкриття пам'ятної дошки С.Пацулі
Фото пам’ятної дошки, встановленої на фасаді школи, в якій навчався
АКРАМОВ Микола Денисович народився 17 березня 1983 р. в АР Карелія.
У 1987 році родина Акрамових переїхала на постійне місце проживання в Баштанку. Саме в Баштанську ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Микола пішов до першого класу, а після дев’ятого – вступив на навчання до Баштанського ПТУ №9. Вчився добре, був наполегливим у навчанні, брав активну участь у житті училища, мав багато друзів. Батьки вклали в сина всю душу й серце, виховавши добрим, щирим, дисциплінованим та товариським.
У 2015 році Микола перебував у зоні АТО у складі 72 окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. За час служби зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим військовослужбовцем. Юнак брав участь у проходженні Програми інструктажу з Об’єднаною багатонаціональною тренувальною групою – Україна у складі ротації 1-72 механізованої бригади на Яворівському полігоні (2016 р.), міжнародних навчаннях «RAPID TRIDENT 2016», довівши, що з гідністю і честю несе високе звання захисника України.
У 2016 році пішов добровольцем в АТО. 5 грудня 2018 року під час виконання спеціального бойового завдання в районі станиці Зайцево під Бахмутовим Донецької області обірвалося життя Миколи Акрамова, який до останнього подиху захищав свою Батьківщину.
У Баштанському ліцеї №2 встановлено меморіальну дошку герою-випускнику Миколі Акрамову.
ТОКМАН Максим Олександрович народився 1 жовтня 2000 року в селі Новоіванівка. В 2006 році пішов до школи. У 2019 році вступив до Державного навчального закладу «Баштанський професійний ліцей». З 2020 року- служба в ЗСУ.
У Максима залишилися лише матір та молодші брати. Власної родини він не встиг створити. Він був надзвичайно ввічливим, добрим і, щонайголовніше, вдячним. Він нікого не ображав, завжди дослухався, був справедливим. Урівноважений, ні з ким не конфліктував. Допомогав матері по господарству, любив ремонтувати транспортні засоби.
З перших днів вторгнення РФ на територію нашої країни захищав наші кордони на Сході.
Загинув під час запеклих боїв 26 лютого 2022 року під Маріуполем Донецької області.
Світла пам’ять нашому герою.
Герої не вмирають. Вони завжди будуть в нашій пам’яті.
ГНІДИЙ Анатолій Олегович народився18 липня 1992 року в с. Новоєгорівка.
1999 – 2008 рр навчався в Новоєгорівській загальноосвітній школі І –ІІІ ступенів. В школі був допитливим, кмітливим, активним учнем. Його принциповість та вольовий характер збирали навколо нього багато друзів. Захоплювався спортом, перевагу надавав футболу.
2008-2012 рр. навчався в Миколаївському технікумі залізничного транспорту за спеціальністю «Автоматика та телемеханіка».
2012-2013 рр. проходив військову службу в Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби ім. генерала-майора Ігоря Момота ( Черкаська обл., с. Оршанець).
У 2015 році одружився, був чудовим батьком для сина Максима.
Після цього працював деякий час за спеціальністю, неодноразово працював за кордоном. А з 2016 р. працював у м. Миколаїв, компанія «Seaside Terminal».
У листопаді 2019 р. вступив до лав ЗСУ в реактивний артилерійській дивізіон у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Неодноразово підрозділ виконував бойові завдання у зоні ООС.
В кінці 2021 р. приїхав додому у відпустку, був місяць вдома разом із сім’єю. 12 лютого поїхав до своєї військової частини. Перед початком повномасштабного вторгнення бригада була в дорозі у зону ООС (Донецька обл.). 24 лютого був змінений маршрут. Їх відправили у Київську область.
Загинув 27 лютого 2022 року в м. Васильків Київської області. У ході виконання бойових завдань, потрапили під ворожий обстріл.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
ТЕСЕЛЬКО Георгій Вікторович народився 5 травня 1993 року в селі Явкине.
Навчався в Явкинській школі. Після закінчення девятого класу навчався в баштанському ПТУ №9 за спеціальністю кухар.
З 2011 проходив військову службу в Одеській воєнній академії. Після закінчення працював в ТОВ «Баштанська птахофабрика».
У 2014-му Георгій поїхав воювати з братом в АТО.
В листопаді 2015 року повернувся додому, почав працювати в Управлінні каналів річки Інгулець, трохи пізніше влаштувався водієм на іншому підприємстві в Київській області.
Коли почалася війна, без вагань пішов захищати свою землю. Георгій був надзвичайно доброю та чуйною людиною. Він завжди був готовий прийти на допомогу. Ніколи не скаржився, був оптимістом та любив життя і людей.
12 березня 2022 обороняючи Україну, виявивши стійкість та мужність, загинув наш земляк Георгій Теселько. Клята війна забирає найкращих та дорогих людей.
АРКУШЕНКО Владислав Олександрович народився 6 червня 2000 року у Миколаєві. Ріс слухняним та допитливим, захоплювався комп’ютерною технікою. У зовсім юному віці, за фінансової допомоги батьків, модернізовував домашній комп’ютер. Після закінчення школи навчався у залізничному технікумі. Почав працювати у Миколаївській дистанції сигналізації та зв’язку регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця», де працювали його батько Олександр Олександрович, дідусь Олександр Йосипович, бабуся Любов Іванівна, та нині працює його дядько Денис Аркушенко.
Через рік Владислава призвали на строкову службу. Після шести місяців служби уклав контракт. Паралельно навчався заочно в Дніпровському університеті залізничного транспорту. Також пройшов курси у Львівській області на старшого солдата і у групі патрулювання міста був головним з правом носіння вогнепальної зброї.
Підрозділ Владислава переформатували. Йому та іншим військовим було визначено нове завдання – охороняти і обороняти Миколаївську обласну державну адміністрацію.
Вранці, 29 березня, старшого солдата Нацгвардії Владислава Аркушенка розбудили о 8.00 для заміни вартових, які перебували у фойє ОДА.
О 8.45 відбувся ракетний удар по будівлі. Усі дев’ять поверхів впали на перший. 31 березня жителі сіл Добре та Новоєгорівка Баштанської міської ради прощалися із захисником України – військовим Національної гвардії Владиславом Аркушенком, який загинув внаслідок ракетного удару.
Двадцятиоднорічний Владислав Аркушенко назавжди залишиться у пам’яті батьків, рідних та знайомих людей життєрадісним, щирим, добросердечним та справжнім патріотом України.
СОРОКАЛЄТОВ Андрій Валерійович народився 10 грудня 1990 року в м. Сміла Черкаської області. У 2000 році переїхав у село Новопавлівка до бабусі і закінчив у 2008 році місцеву школу.
У 2009 році був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України.
Після армійської служби, у 2010 році, одружився. Через рік кохана дружина Інна народила синочка, якого назвали Данилом. Проживали деякий час у Миколаєві, а у 2013 році переїхали до Новопавлівки.
З березня 2015-го і протягом року був мобілізований, захищаючи на Сході суверенітет та цілісність України у боротьбі з російським агресором.
У липні 2015 року народився другий син, якого назвали Ярославом.
Андрій був майстром на всі руки. Одразу брався за будь-яку роботу і виконував її на відмінно.
У перший день російського широкомасштабного вторгнення в Україну одразу став на захист Батьківщини. У лавах морської піхоти три місяці мужньо боронив рідну країну від російського загарбника. У травні підрозділ Андрія виконував бойові завдання в Миколаївській та Херсонській областях. 27 травня молодий захисник загинув у бою в Херсонській області.
КОСТАНЯН Армен Сімонович народився 12 квітня 1981 року в Баштанці. Навчався в Баштанській ЗОШ № 1. Друзі, однокласники згадують Армена як надійного товариша, вірного друга, ввічливого, толерантного учня, який завжди спішив на допомогу іншим, підставляв своє плече. Завжди був активним у шкільних справах, небайдужим до несправедливості.
Після закінчення Харківської юридичної академії повернувся в рідне місто, де розпочав свою трудову діяльність у державній виконавчій службі. Почавши з державного виконавця, дійшов до начальника служби.
Потім вирішив продовжити родинну справу, став приватним підприємцем. Всього себе віддавав улюбленій справі. Надійною опорою завжди була родина: батьки, дружина, двоє улюблених дітей.
24 лютого 2022 року змінило життя миролюбних українців. Є серед нас ті, хто довго не роздумує, коли треба прийняти рішення, добровільно йде туди, де найскладніше. Таким був Армен Костаннян. Він без вагань став до лав добровольчого формування територіальної громади «Баштанка-1». Маючи звання «капітан», на безоплатній основі, добровільно, тиждень навіть без зброї, він взяв на себе відповідальність захищати територію громади. Блокпости, наповнені піском мішки, охорона об’єктів інфраструктури… А коли російські загарбники 1 березня під’їхали до міста, наші хлопці одностайно прийняли рішення − чинитимемо опір! Саме вони, добровольці тероборони, затримали просування ворога в глиб країни, чим змінили плани загарбників. Костанян Армен був серед них, хоча міг вести бізнес чи поїхати з сім’єю. Ні! Свій вибір зробив: боронити Баштанку!
Літньої ночі, 7 червня 2022 року, Армен з іншими добровольцями заступив на бойове чергування – охорона цивільного шпиталю. Тут знаходили перепочинок біженці із сусідніх громад, сюди приїжджали люди з дітьми, на інвалідних візочках… І раптом тишу ночі розірвали вибухи, від яких застогнала земля, здригнулись житлові будинки, заскрипіло бите скло на сотні метрів від епіцентру. Чотири вибухи підняли баштанчан з ліжок і погнали у невідоме… Через певний час поповзла страшна новина: є постраждалі, загиблі… Серед загиблих − Армен Костанян. Обірвалося молоде життя. Залишилися сиротами діти, нездійсненими плани на майбутнє…
…Проводжали в останню путь Костаняна Армена Сімоновича, нашого земляка, сусіда, друга, однокласника, брата, дядька, батька, чоловіка, сина, стоячи на колінах.
Як ГЕРОЯ, бо він і є ГЕРОЙ.
Як ВОЇНА, бо він і є ЗАХИСНИК.
Як ТИТАНА, бо він прийняв на себе зло і жорстокість ворога.
НЕ відступив, не злякався, не зрадив…
Тобі, наш Герою, безмежна і вічна шана і вдячність.
БОРЩОВ Олексій Миколайович народився 10 грудня 1977 року в Баштанці. Навчався в Баштанській ЗОШ №1. Був здібним математиком, захищав честь школи на олімпіадах. Любив спорт, особливо футбол. Тут не було рівних Олексію! Після закінчення школи отримав професію газозварювальника в Баштанському ПТУ №9.
Але весь час хлопець мріяв стати військовим. У 1996 році був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Маючи звання старшого сержанта, вирішує вступити до школи прапорщиків у місті Миколаїв. Закінчивши навчання з відзнакою та отримавши звання прапорщика, продовжив службу у військовій частині в місті Запоріжжя. Мав посаду начальника КПП. Пропрацювавши довгий час, повертається до рідного містечка.
Скрізь де був, залишив по собі добру пам’ять. Найчастіше згадують Олексієву доброту й умиротворення. Був людиною віруючою, знання Біблії накладав на свої вчинки. Здавалось, не було того поруч, кому б не підставив плече. І від того мав повагу й довіру. Завжди носив із собою книгу, мріяв про подорожі, пам’ятаючи батькові слова, що світ великий і красивий.
24 лютого 2022 року… Війна… Не до роздумів було Олексію, бо відразу ж збагнув трагедію землі рідної. Він – один із перших у лавах добровольців ЗСУ, навіть повістки з військкомату не чекав. Наказ про прийняття на службу наздогнав Олексія 17 березня 2022 року вже в окопі, там, де було найгарячіше − на Сході.
Фронтовий позивний «Святий» визначав душу бійця: якщо не я, то хто? Побратими часто згадують слова Олексія: «Не хвилюйтесь, над нами Покров Божий, бо ми захищаємо своє. Ми прийшли перемагати, а не гинути…» Він був загальноприйнятим капеланом, а це люди – посланці від Всевишнього в траншеях, під обстрілами, коли прощаються в останнє…
Останній бій Олексія Борщов був 7 липня 2022 року на Донеччині, де точились жорстокі бої. Він отримав поранення, несумісні з життям… Неповних 45 років…Ще ТРЕБА було народжувати, виховувати дітей; ще ХОТІЛОСЯ засівати поля, вирощувати дуби; ще МРІЯЛОСЯ любити рідну землю; ще так ВІРИЛОСЬ: ось закінчиться війна, повернуся в Баштанку, зберу родину, друзів, сусідів, вклонюся рідним порогам і скажу: «Яка ж ти гарна, земле, ми тебе зберегли!»
Ні, ГЕРОЇ не вмирають. Вони залишаються нашою совістю.
Слава Україні! Героям слава!
КАРПУСЬ Олександр Олександрович народився 9 вересня 1998 року в селі Костянтинівка Баштанського району Миколаївської області.
У 2004 році вступив до першого класу Пісківської загальноосвітньої школи I-III ступенів. Під час навчання проявив себе сумлінним, дисциплінованим учнем. Сашко був гарним товаришем, мав багато друзів. Приймав активну участь у спортивних заходах.
У 2013 році закiнчив 9 класів і отримав свідоцтво про базову середню освіту. Після школи продовжив навчання у Новобузькому коледжі на факультеті механики. Після закінчення коледжу проходив строкову службу у лавах Збройних сил України.
Сашко виховувався у сім'ї хліборобів, а тому, весь свій вільний час проводив із батьком у полі. З початку повномасштабного вторгнення російської федерації, батько пішов воювати і отримав важкі поранення.
У травні 2022 року, Сашко пішов захищати Батьківщину, але, на жаль, під час виконання завдання, загинув 15 липня 2022 року.
ЦИМБАЛЮК Олександр Костянтинович народився 1 лютого 1997 року в с. Новогеоргіївка Баштанського району Миколаївської області, в селянській родині.
У 2003 році пішов у перший клас Плющівської загальноосвітньої школи, яку закінчив у 2014 році. Мріяв бути водієм. Протягом 2014-2015 років навчався у Баштанському професійно-технічному училищі на електрогазозварника, паралельно закінчив курси водіїв і отримав права.
Сашко був товариський, надійний друг. Завжди серйозно і відповідально ставився до військової справи, йому подобалась військова підготовка, любив спортивні ігри: баскетбол, волейбол, футбол.
З 17 червня 2016 р. по 21 грудня 2019 р. служив за контрактом у морській піхоті
З 2019 року і до війни працював у Польщі, на будівництві.
9 березня 2022 року пішов добровольцем у військкомат, щоб взяти участь в обороні Батьківщини від російських загарбників. Воював механіком-водієм.
30 липня 2022 року загинув унаслідок ракетно-артилерійського обстрілу в Донецькій області. Похований в с. Новогеоргіївка.
МАРУСЕНКО Микола Федорович народився 1 червня 1965 року в м. Первомайськ Миколаївської області. У дворічному віці разом з батьками переїхав до м. Баштанка, яка стала його малою батьківщиною. Закінчивши вісім класів Баштанської СШ № 1, продовжив навчання в місцевому ПТУ-9, де здобув професію газоелектрозварювальника. Потім три роки служив у Північноморському флоті, в м. Північноморськ. Відслуживши в армії, працював у шахті у м. Воркута. Поклик рідної земля змусив повернутися до рідного краю. На початку 90-х років повернувся в рідне місто, де присвятив своє життя праці на землі – займався фермерством.
Микола завжди був принциповою, доброю та ініціативною людиною, здобув авторитет серед друзів та знайомих. Був чудовим сином, братом, вірним чоловіком, люблячим батьком, надійним товаришем.
Коли російська федерація порушила кордони України, пішов служити в АТО, де отримав важку контузію. Перебуваючи в шпиталі, рвався на фронт, але лікарі не дозволили йому служити далі. Микола Федорович знову повернувся до роботи на землі.
Після повномасштабного вторгнення росії знову добровольцем пішов у військкомат. У травні його призвали до служби. Він потрапив у найгарячіші точки бойових дій на Донеччині.
10 серпня 2022 року трагічно обірвалося життя вірного сина неньки України. Пам’ять про Миколу Федоровича вічно житиме в серцях людей.
ПАЛЬЧЕВСЬКИЙ Віталій Вікторович народився 19 жовтня 1977 року в с. Плющівка Баштанського району Миколаївської області, в селянській родині.
У 1984 році Віталій пішов у перший клас Плющівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Закінчив 9 класів у 1992 році. Далі навчався на столяра у Баштанському ПТУ № 9. Мріяв бути водієм, тому закінчив і водійські курси, отримав права. Завжди був відповідальним, добрим, спокійним, надійним, хорошим товаришем.
З 1996 по 1998 рік проходив строкову військову службу у внутрішніх військах КМБ, був водієм. Повернувшись після служби в армії в рідне село, працював у колгоспі «Дружба» на різних роботах: в столярні, будівельній бригаді, на молочно-тваринницькій фермі.
Віталій захоплювався риболовлею та збиранням грибів, які сам і готував. Із задоволенням грав у футбол. Дуже любив збирати гриби, сам їх і готував. Був гарним господарем.
16 квітня 2022 року, не чекаючи повістки з військкомату, пішов добровольцем захищати рідний край від загарбників. Був рішучим і наполегливим.
«Я не буду ховатися, вони (вороги) зовсім близько, вони можуть повернутися в село (був очевидцем того, як величезна колона російської техніки зі свастикою Z і V рухалася його вулицею, чув автоматні черги ворога), а як без зброї можна захистити себе і рідних. Вірив у перемогу», − згадує мати слова сина, сказані того дня.
Загинув 3 вересня 2022 року в районі населеного пункту Новогригорівка Баштанського району Миколаївської області внаслідок прямого попадання міни, закрив собою двох молодих побратимів.
Під час важкого бою, снаряд розірвався поруч з бліндажем, з якого Віталій ще із двома бійцями вів вогонь… Їх трьох закидало землею. Солдати кинулись на допомогу: відкопали, витягли з-під землі поранених бійців. Потім на руках несли під обстрілами 5 кілометрів до машини швидкої допомоги. На півдорозі Віталій перестав подавати ознаки життя. Помер, не доїхавши до лікарні.
Похований у рідному селі Плющівка.
ГАВРИЛЕНКО Олександр Віталійович народився 18 грудня 1991 року в с. Піски Баштанського району Миколаївської області. У 1997 році вступив до Пісківської загальноосвітньої школи, яку закінчив у 2009 році. Олександр був надзвичайно сумлінним, дисциплінованим, уважним, товариським учнем. Мав хорошу пам’ять, з відповідальністю ставився до навчання та інших доручень. Мав спокійний, урівноважений характер.
Після закінчення школи вступив до Миколаївського політехнічного інституту на факультет автомобільне господарство за спеціальністю інженер-механік. У 2013 році закінчив інститут з відзнакою та продовжив на рік навчання, щоб здобути ступінь бакалавра за спеціальністю автомобільний транспорт.
У 2015році був призваний до військової служби. Служив у Десні. Після демобілізації з армії заключив контракт з 79 окремою десантно-штурмовою бригадою, що базується в Миколаєві. Невдовзі був направлений на навчання у Львівську академію сухопутних військ, яку закінчив у 2021 році.
За час проходження служби зарекомендував себе з позитивної сторони. Володів високим рівнем професійної підготовки. Працював над підвищенням своїх теоретичних знань та практичних навичок.
З перших годин повномасштабного вторгнення російської федерації став на захист рідної землі. Завдяки своїм навичкам та сміливості неодноразово зберігав життя військовослужбовцям. Був стриманий у спілкуванні, тактовний, ввічливий, мав заслужений авторитет серед колег по службі.
6 вересня 2022 року в Херсонській області трагічно обірвалося життя вірного сина неньки-України. Пам’ять про Олександра вічно житиме в серцях людей.
Сиротою залишилася дворічна донечка, дружина втратила люблячого чоловіка, мати – улюбленого сина.
УЖЕЙКО Анатолій Іванович народився 03 січня1963 на Заході України, все життя прожив на Півдні, загинув на Сході.
25 лютого 2022 року пішов добровольцем у місцевий військкомат. А вже 26 лютого він їхав у Миколаїв, в ряди десантно-штурмової бригади. З червня їхній десантно-штурмовий батальйон був у самому пеклі Донбасу. Спочатку захищаючи прифронтові міста: Краматорськ, Слов’янськ, потім підкріпленням біля Пісок, згодом обороняючи Лисичанськ до дня його захоплення російськими військовими, пізніше — укріплюючи позиції в Донецькій області.
Анатолій Іванович неймовірна людина з великим серцем. Найкращий чоловік, батько та дідусь. Добрий та життєрадісний, завжди прагнув усім допомогти.
16 вересня 2022 загинув поряд з селом Новомихайлівка, Донецької області.
«Коли хлопці чули його позивний, запитували «чому ДІД?». Адже дідусь, у свої майже 60, завжди залишався молодим та спортивним. Побратими дивувались, коли він з амуніцією понад 20 кг біг швидше та стріляв влучніше. На правду, Анатолій Іванович у свої 59 років став татом двадцятирічним хлопцям в найгарячіших точках країни, на Сході
Щоразу, коли дідусь не виходив на зв’язок понад тиждень, плакали всією сім’єю, але вірили в краще — в ЗСУ! І кожен раз, коли він телефонував хоч на хвилину, наша розмова закінчувалась словами «Люблю вас. Готуйте домашнє вино, вже скоро будемо святкувати перемогу всією вулицею. З Богом!». Зі слів побратимів він завжди був на позитиві та з усмішкою. Його словами напередодні були: «Готується штурм. Йду мотивувати хлопців перед виходом…»
Ти пішов з життя, але знаємо, що тепер оберігатимеш нас на небі. Так сильно пишаємось тобою, герою! Ми обіцяємо, що переможемо!» - З допису онуки Христини Цюпи
2 жовтня, захищаючи на Півдні суверенітет та цілісність України, у боротьбі з російським агресором загинув наш земляк КУЛИК Григорій Іванович.
Григорій Іванович народився 13 грудня 1966 року в селі Прибузьке Вітовського району Миколаївської області. Закінчив Новобузький технікум механізації та електрифікації сільського господарства, факультет механіки. Після одруження проживав у Баштанці. Працював слюсарем на Баштанському сирзаводі.
18 липня Григорій Іванович був мобілізований Баштанським районим територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Зарекомендував себе мужнім, сміливим солдатом, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною.
Залишив про себе спогади, як про гарного сім’янина, батька двох гарних дочок, відповідального працівника, шанованого громадянина і справжнього патріота України.
Нехай спочиває мужній захисник, воїн Григорій Іванович. Дякуємо йому за те, що до останнього свого подиху боронив рідну землю. Вічна пам'ять героям-захисникам України!
Висловлюємо найщиріші співчуття родині, рідним та близьким покійного.
Герої не вмирають, герої живуть серед нас. Ім’я КУЛИКА Григорія Івановича назавжди буде вписане в історію нашої держави. Пам’ять про нього ми назавжди збережемо в своїх серцях.
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
10 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання пов’язаного із захистом Батьківщини в районі населеного пункту Благодатівка, Херсонської області загинув наш земляк ЛУПЄЄВ Валентин Олексійович. Захиснику було 41 рік.
Валентин народився 3 липня 1981 року в селі Явкине. Після закінчення школи навчався на курсах водіїв. З 1999 по 2001 рік служив у лавах ЗСУ. Працював водієм фермерського господарства «Володимир». Мав багато друзів. Був патріотом, впевненим, що Україна буде вільною.
16 квітня був мобілізований Баштанським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Він з честю виконував свій військовий обов’язок героїчно воював, повністю віддавши своє життя Україні.
Валентин був гарним сином, кращим братом, чудовим батьком, гідним сином своєї Батьківщини. Вірним військовій присязі України. Жодними словами не втамувати пекучий біль та не загоїти рани в душі. Світлий спомин про мужнього захисника України назавжди залишиться в наших серцях.
Ще один наш Воїн-Захисник став янголом-охоронцем на небесах. Молімося за душу Валентина і пам’ятаймо про його земне життя, яке він віддав за нас. Ніколи не пробачимо окупанту смерті жодного нашого земляка, жодного українця!
Вічна пам’ять загиблому Герою! Вічна пам’ять кожному, хто віддав життя за Україну!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
20 грудня поблизу населеного пункту Майорське Донецької області захищаючи суверенітет та цілісність України у боротьбі з російським агресором загинув наш земляк ЦУРКА Дмитро Васильович.
Дмитро Васильович народився 15 квітня 1983 року у Баштанці. У 2000 році закінчив Баштанську ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2. Після закінчення одеського фахового коледжу зв'язку та інформатизації працював в центрі електрозв'язку. В останні роки проживав у Миколаєві, працював по найму та за кордоном. Був одружений мав сина Владислава.
Герою було лише 39 років. Жодними словами не вгамувати пекучий біль втрати і не загоїти рани в душі. Лише світлий спомин про мужнього захисника лишиться у наших серцях. Всією громадою розділяємо біль непоправної втрати і сумуємо разом з рідними та близькими загиблого.
Нехай спочиває мужній захисник. Дякуємо йому за те, що до останнього свого подиху боронив рідну землю. Вічна пам'ять героям-захисникам України!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
26 лютого під час виконання бойового завдання у Миколаєві загинув баштанчанин ГОНЧАР Валентин Миколайович.
Валентин народився 5 квітня 1967 року у Баштанці. Після закінчення Баштанського ПТУ працював водієм. Останні 20 років працював на Баштанському сирзаводі слюсарем. Мав багато друзів. Був патріотом, впевненим, що Україна буде вільною.
З 7 березня 2015 року пішов добровольцем в АТО. 24 лютого 2022 був призваний на військову службу Баштанським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Він з честю виконував свій військовий обов’язок героїчно воював, повністю віддавши своє життя Україні.
Валентин Миколайович був одружений, мав двох дітей та двох онуків. Назавжди залишився вірним військовій присязі України. Жодними словами не втамувати пекучий біль та не загоїти рани в душі. Світлий спомин про мужнього захисника України назавжди залишиться в наших серцях.
Вічна пам’ять загиблому Герою! Вічна пам’ять кожному, хто віддав життя за Україну!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
30-річний КАРПОВ Микола Вікторович загинув 1 січня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Червонопопівка Сєвєродонецького району Луганської області.
Микола народився у селі Зелений Яр, Баштанської громади. Навчався у Баштанській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. Микола був щирою, доброю, світлою завжди усміхненою і на позитиві людиною. Мав дуже багато друзів. Він готовий був перший прийти на допомогу. Після школи навчався у Миколаївському національному аграрному університеті. Після закінчення залишився проживати у Миколаєві. Працював у торгівельному центрі «Епіцентр». Був призваний на військову службу під час мобілізації 20 жовтня 2022 року.
19 грудня Миколі виповнилось 30 років. Неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної людини, та нехай добрий, світлий спомин про Володимира стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам'яті всіх, хто знав його, любив і шанував.
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Військовослужбовець КОРОЛЬОВ Сергій Олександрович загинув 25 лютого 2023 року захищаючи суверенітет та цілісність України у боротьбі з російським агресором біля населеного пункту Дружківка під Бахмутом.
Народився Сергій 8 лютого 1985 року в с. Новогеоргіївка. У 1991році пішов до першого класу Плющівської середньої школи. У 2002 році закінчив 11 класів.
"Для когось він був сином, для когось братом, комусь чоловіком, другом, батьком. Хтось випадково познайомився з ним там, у горнилі війни. А для нас він - учень Сергійко, світловолосий, худенький, з добрим поглядом, спокійний, трохи сором'язливий. Його не треба було просити про допомогу двічі. Він був справжнім, простим, надійним хлопцем.
Війна забирає найкращих, сумні звістки прилітають до шкільного порогу, наші колишні учні стають Героями, ангелами- охоронцями, і від того невимовний біль крає серце і всі слова завмирають.
Дякуємо, що захищав нас і Україну!". - тепло згадують про Сергія в школі
Сергій був призваний з села Лимани Миколаївської області, де останній час проживав з родиною.
ЖОВНИЧ Василь Іванович народився 28 грудня 1980 року в с. Ріпенці Бучанського району Тернопільської області.
У 1987 році родина Жовничів переїхала в м. Баштанка. Цього року Василь пішов до 1 класу Баштанської ЗОШ № 2. Шкільні роки пролинули як одна мить. Любов до знань, а особливо до природи, вирішили майбутню долю в визначенні майбутньої професії. Закінчивши 9 класів, Василь вступив до Бучанського державного аграрного коледжу на спеціальність «Агрономія».
Після закінчення навчання був призваний до служби в Збройних Силах України. Службу проходив у м. Житомирі, де змужнів і став справжнім чоловіком: відповідальним, виваженим, сміливим.
Повернувшись у 2002 році до Баштанки, працював здебільшого на будівництві, виконуючи всі зовнішні та внутрішні роботи. Крім цього, займався виготовленням меблів, створював ігрові куточки для діток у садочках. Любив працювати з деревом, виготовляв декоративні вироби.
У 2004 році зустрів свою другу половинку Тетяну, з якою почали спільне проживання. У 2006 році у їхню родину завітав перший лелека, який подарував синочка, якого нарекли Максимом. У 2013 році на світ з’явилася донечка Єлизавета, татове й мамине сонечко. Радість і втіха панували у родині Жовничів. Щоб узаконити свої стосунки Василь і Тетяна 18 вересня 2021 року офіційно одружились.
Щоб забезпечити родину, Василь поїхав на заробітки до Чехії. 18 лютого 2022 року повернувся до дому, оскільки вже знав, що буде війна. Після повномасштабного вторгнення російських загарбників, бойових дій у місті, Василь відправив родину до Литви, а сам пішов добровольцем до військкомата. З 16 квітня 2022 року перебував на службі. Товариші запам’ятали Василя як мужнього, відважного, амбітного, дуже оптимістичного, справжнього патріота своєї країни.
13 березня 2023 року головний сержант Василь Іванович Жовнич загинув внаслідок мінно-вибухової травми в Херсонській області.
16 березня баштанці провели в останню путь свого земляка-героя. Пам’ять про Василя Івановича вічно житиме в серцях людей.
26 березня в бою за нашу Батьківщину під час виконання бойового завдання в зоні ведення бойових дій на Донеччині, в районі населеного пункту Невельське Покровського району, загинув наш земляк, 45-річний навідник мотопіхотного відділення КОЛЕСНІК Руслан Володимирович.
Народився Руслан 10 вересня 1978 року в смт Браїлів Вінницької області. У 1990 році родина переїхала в Баштанку. Після закінчення 9 класів Баштанської ЗОШ №2 вступив до Баштанського професійно-технічного училища на спеціальність маляр-штукатур. Працював технологом на олійні ТОВ «Соняшниковий світанок».
Від 2 березня цього року Руслан Володимирович був призваний захищати свою країну. Воював у лавах мотопіхотного відділення. Разом із побратимами Руслан стримував наступ окупантів на найзапекліших ділянках фронту. Однак до перемоги дожити йому не судилося.
Руслан був дуже доброю та чуйною людиною, завжди допомагав людям. Загинув воїн у цій несправедливій війні... За нашу незалежну, неповторну та найкращу Україну.
Світла пам'ять нашим Захисникам, які віддали життя за майбутнє дітей і майбутнє нашої країни. Вдячну пам’ять про мужнього воїна зберігатимуть усі, хто його знав, працював поруч із ним, товаришував та мріяв про щасливе майбутнє у вільній країні.
У чоловіка залишилася дружина і троє дітей.
Світла та вічна пам’ять тобі, наш Герою!
НАСІБОВ Алім Махал-огли загинув 11 травня 2022 року в бою за нашу Батьківщину, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, захищаючи наш спокій.
Народився Насібов Алім Махал-огли 31грудня 1989 року в с. Кизил Аджило Даманського району Грузія. Дев’ятимісячним малюком разом з родиною переїхав у село Новосергіївка Баштанського району, яке стало його малою батьківщиною. Тут пройшло його недовге життя. У 1997 році разом з однолітками пішов до 1 класу Новосергіївської школи, яку закінчив у 2006 році. Потім продовжив навчання у Вищому професійному училищі № 21 м. Миколаєва, де здобув спеціальність електрорадіомонтажник судновий. Після цього проходив строкову службу в Збройних Силах України з 2009 по 2011 рік.
Працелюбний, відповідальний, щирий та відвертий, завжди готовий прийти на допомогу – таким його знали й назавжди запам’ятали близькі, рідні та друзі.
Свідома громадянська позиція не дозволила Аліму залишитись осторонь тієї біди, що прийшла до України з боку сусідньої країни-агресора. Справжній патріот, не роздумуючи, взяв до рук зброю і мужньо захищав цілісність та незалежність нашої держави. 28 лютого 2022 року його солдата Насібова Аліма Махал-огли призначили старшим навідником гранатометного відділення. Його відрядили до оперативно-тактичного угруповання «Схід».
Разом з побратимами Алім захищав місто Маріуполь, перебуваючи на території ПрАО «Металургійний комбінат «Азовсталь». Відважний, сміливий, звитяжний, нескорений, відданий син свого народу, протистояв ворогові на полі бою до останнього! На жаль, 11 травня 2022 року солдат Агли Насібов загинув внаслідок вогневого зіткнення з супротивником.
Йому б ще жити і жити, любити, кохати, зігрівати теплом рідних, близьких, створити сім’ю… Проте не судилося. Безжальний ворог обірвав молоде життя, перекреслив всі плани і сподівання.
Понад одинадцять місяців родина нашого Героя-захисника чекала його повернення «на щиту». Прощання з загиблим воїном відбудеться лише 14квітня 2023 року на громадському кладовищі с.Новосергіївка. Поховали захисника на мусульманському кладовищі в с. Виноградівка Інгульської громади.
Немає значення хто і де народився, хто яку віру сповідує і де буде спочивати. Має значення те, що загинув мужній воїн за нас з вами, за свою землю, за Україну. Схиляємо голову в глибокій скорботі.
Вічна і світла пам’ять Герою!
СТЕПАНОВ Сергій Андрійович загинув 20 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Невельське Донецької області. Воїну було 27 років.
Народився Сергій 7 вересня 1996 в м. Баштанка. По закінченню початкової шкільної ланки родина переїхала у село Добре. Після закінчення дев’ятого класу Добренської ЗОШ навчався в Баштанському професійно-технічному училищі. Свою трудову діяльність розпочав у КП «Добробут».
У 2016 році був призваний на строкову службу, яку проходив у м. Харків. Після повернення проживав у Баштанці разом з бабусею. Працював у Миколаївській охоронній фірмі. Охороняв підприємства в с. Пересадівка.
Під час початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем. З перших днів вторгнення разом із побратимами стримував наступ російських окупантів та відбивав їхні атаки у гарячих точках фронту.
Він був доброзичливим, щедрим, усміхненим, добрим товаришем. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту втрати рідної, близької людини. Нехай добрий, світлий спомин про захисника Сергія стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам'яті рідних, друзів, однокласників, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував. Сумуємо разом з родиною, низько схиляємо голови у скорботі.
Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!
5 травня 2023 року в районі населеного пункту Оріхово-Василівка, що на Донеччині у бою за Україну загинув наш Герой і земляк СЕМЕЛІТ Сергій Сергійович.
Народився Сергій Сергійович 5 жовтня 1981 року в м.Баштанка. У перший клас пішов у Баштанську середню школу №1. Після закінчення школи вступив до Миколаївської філії Києво-Могилянської академії й успішно навчався за спеціальністю «політологія».
Приймаючи виклики життя, спробував багато різновидів діяльності: у виборчому окрузі, у фінансових установах, в організації фермерського господарства, водієм-дальнобійником…
На момент повномасштабної війни чоловік перебував за кордоном, однак одразу вирішив повертатися додому, щоб стати на захист рідної країни. З перших днів повномасштабного російського вторгнення Сергій Сергійович Семеліт, не вагаючись, вступив до роти охорони Баштанського РТЦК та СП на посаду старшого стрільця. У березні 2023 року був переведений у бойову частину.
5 травня куля снайпера обірвала життя Сергія під час виконання бойового завдання. Зірка Сергія Семеліта, що свого часу спалахнула на небосхилі добрими вчинками, героїчними подвигами, так раптово погасла.
Світлий, щедрий, неймовірно добрий, завжди готовий прийти іншим на допомогу саме таким його запам’ятають.
У Сергія залишилися дружина, донька, рідні та близькі.
Нехай Господь Бог допоможе рідним пережити гіркий біль непоправної втрати!
Герої не вмирають!
Вірний захисник України ОЛІЙНИК Андрій Володимирович загинув 25 квітня 2022 року в ході виконання бойового завдання поблизу селища Ямпіль, Донецької області.
Народився Андрій 4 листопада 1982 році у м.Баштанка. Після закінчення Баштанської загальноосвітньої школи №1 вступив до Миколаївського державного педагогічного університету й успішно навчався за спеціальністю «вчитель фізичної культури та допризовна підготовка юнаків».
З 2005-2011 рр. працював старшим дільничним у Баштанському районному відділі міліції.
У 2015 році чоловік пішов добровольцем у Національну гвардію у м. Херсон.
Андрій ніс службу на варті свободи нашої держави з лютого 2017 року. Пішов без вагань захищати нашу Батьківщину від ворога, адже завжди вірив в нашу Перемогу. У 2018 р. – брав участь у міжнародних навчаннях у Німеччині та показав одні з найкращих показників під час виконання складних завдань. Був нагороджений відзнакою «ЗНАК ПОШАНИ» міністром оборони України Степаном Полтораком.
Був командиром підрозділу. Надійний побратим і відповідальний командир, який робив усе можливе, аби зберегти життя підлеглих і підтримати у скрутний момент. Таким його назавжди запам'ятають побратими.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям. Україна вічно пам'ятатимемо безсмертний подвиг Андрія.
Вічна пам’ять і слава Герою!
8 червня 2023 року за Україну віддав своє життя гранатометник І взводу морської піхоти ПЛОТНИК Дмитро Федорович, який загинув під час штурму ворожих позицій поблизу населеного пункту Сторожеве, що на Донеччині.
Народився Дмитро 30 вересня 1982 року в с. Моаре-де-Пятре Дрокієвського району, Молдова. Через деякий час його родина переїхала жити в Україну. У 1990 році Дмитро пішов до першого класу Явкинської СЗОШ, отримав неповну середню освіту. Тут пройшли його дитячі і юнацькі роки. Далі навчався у Баштанському професійно-технічному училищі, здобув спеціальність «зварювальник». Після чого довгий час працював за фахом у ф/г «Володимир».
З 2015 року проживав у смт Устинівка Кіровоградської області, де також працював зварювальником. У березні 2023 року Дмитро Плотнік став на захист нашої держави. Був гранатометником 1-го взводу морської піхоти. Добросовісно та відповідально виконував усі покладені на нього обов’язки.
Дмитро був турботливим сином, люблячим чоловіком, батьком та справжнім патріотом України. Йому назавжди залишиться 41 рік. Всі друзі та знайомі пам’ятають Дмитра як товариського, доброго, щирого друга, який завжди був душею компанії.
На жаль, Україна втратила ще одного патріота і свого захисника. Гірко, що сьогодні кращі з кращих віддають життя заради того, щоб ми мали мирне небо над головою.
Герої не вмирають, вони продовжують захищати нас із небес! Вічна слава і пам’ять нашому Захиснику незалежності і цілісності України!
19 червня Добренська громада провела в останню дорогу Захисника України, патріота, воїна ВОЛОХАТИХ Сергія Володимировича, який загинув 6 квітня 2023 року.
Народився Сергій 18 грудні 1969 року в с. Добре, Баштанського району. Закінчив 10 класів Добренської школи. Був скромним, тихим, неконфліктним учнем. Як і кожен сільський хлопець допомагав батькам, ганяв з друзями у футбол.
Коли наступив призовний вік, як і всі однолітки, пішов служити в армію. І тоді доля вперше пов’язала його з війною. Два роки, з 1987 по 1989, проходив строкову службу в Афганістані. Біль від втрати побратимів назавжди залишив глибокий слід у його юній душі.
Після звільнення в запас Сергій працював у місцевому колгоспі. Після його розпаду − у Миколаєві в регіональній філії «Одеська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».
Одружився, родина поповнилася двома синами: Дмитром та Сашком.
Але війна, розпочата російською федерацією, знову порушила мирне життя чоловіка. З 2014 по 2016 рік боронив схід України. Воював у складі 6-го навчального артилерійського полку (навчальна частина, що існувала до 2015 року. Полк входив до складу 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ і готував спеціалістів наземної артилерії). Був неодноразово поранений, двічі отримав контузію. Після проходження реабілітації повернувся до мирного життя. Працював у ТДВ «Зоря Інгулу» в Баштанці.
Майже з перших днів повномасштабного вторгнення російського агресора Сергій Володимирович знову пішов захищати Україну. Волохатих Сергій був відданий військовій присязі та українському народу, загинув 6 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання.
У пам’яті односельчан Сергій Володимирович залишиться спокійним, скромним чоловіком, який завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував. Побратими запам’ятали солдата Волохатих Сергія як мужнього, надійного, безстрашного воїна.
Провести мужнього сина України в останню путь прийшли односельчани, бойові побратимами, друзі, найближчі та найрідніші люди.
Тепер він у Небесному Війську буде тримати мирне небо.
Спочивай з миром, наш Герою! Хай горить свіча пам’яті, хто заради нас з вами пожертвував найдорожчим − життям!
Вічна пам’ять…
27 червня у важких боях за вільну Україну загинув баштанець СОКУРЕНКО Володимир Сергійович.
Народився Володимир у Баштанці 14 лютого 1984 року. У 1999 році закінчив дев’ять класів Баштанської ЗОШ №2. Після закінчення школи виконував ремонтні роботи за наймом дуже добре розбирався у своїй справі. Роботи він не боявся, міг упоратися з будь-яким завданням. Деякий час працював за кордоном.
Володимир завжди про всіх дбав, підтримував, був завжди позитивним. Ще до війни почав допомагати з ремонтом Свято-Успенського храму. Навіть перебуваючи на фронті турбувався про долю храму і вже разом з побратимами зібрав необхідні кошти на придбання вікон для храму. Любив пізнавати світ через книги, тому дуже багато читав. І на кожен день у нього був новий цікавий факт – про все на світі. Вільний час любив проводити з родиною.
Був призваний 3 квітня 2022 року. Життя командира обірвалося під час виконання бойового завдання в Донецькій області.
Україна втратила ще одного свого вірного сина, який героїчно боровся з підступним ворогом. Володимир був гарним сином, кращим братом, чудовим батьком, гідним нащадком своєї нації й вірним військовій присязі України.
